Конституція України проголошує недоторканність житла (ст.30). Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Гарантії щодо захисту трудових прав осіб з інвалідністю

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, гарантії для таких осіб щодо можливості участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями та інтересами визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Крім того, 24 вересня 2008 року Україною було підписано Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї. 16 грудня 2009 року Верховна Рада України ратифікувала ці акти.

Згідно зі ст. 27 цієї Конвенції, держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю.

Спільна сумісна власність – це власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності (ч. 1 ст. 368 ЦК України). Цією ознакою вона відрізняється від спільної часткової власності, де частки кожного із співвласників визначені.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), окрім майна, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ст. 1226 Цивільного кодексу України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. При цьому, співвласник має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Відповідно до Цивільного кодексу України особа має право розподілити спадкове майно та призначити спадкоємців за допомогою заповіту. Водночас незалежно від змісту заповіту закон гарантує визначену частку спадщини, яка називається обов’язковою часткою, певній категорії осіб.

Коло спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, визначається на день відкриття спадщини.

Правило про обов'язкову частку у спадщині є встановленою законом поправкою до заповідального розпорядження. Утім, застосування цього правила не означає, що буде застосований порядок спадкування за законом. Залишається чинним заповіт у тій частині, в якій він не потребує поправок, передбачених правилами про обов'язкову частку.

Право на обов’язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов’язкову частку. Але, якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов’язкову частку, то вони вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про права дитини, дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягне повноліття раніше (наприклад, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття – з моменту реєстрації шлюбу; повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини; після набрання законної сили рішенням суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності).

Статтею 6 Сімейного кодексу України, встановлено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (стаття 31 Цивільного Кодексу України), неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 32 Цивільного Кодексу України).

Відповідно до статті 198 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Така матеріальна допомога може надаватися батьками в добровільному порядку або після звернення до суду з відповідною позовною заявою.

Аліменти повнолітнім непрацездатним дочці, сину, які потребують матеріальної допомоги, у разі визнання їх особами з інвалідністю І, ІІ групи присуджуються на строк інвалідності.

Згідно статті 88 Сімейного кодексу України якщо один із подружжя, в тому числі і працездатний, проживає з дитиною з інвалідністю, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»(набрав чинності 01 січня 2004 року) (далі - Закон) визначено, що до страхового стажу зараховуються тільки ті періоди роботи, протягом яких сплачувалися страхові внески.

Страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок (стаття 24 Закону ).

Основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків (ч. 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній).

Звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

• у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров’япридатні до військової служби;
• у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями (далі - ВЛК) непридатними за станом здоров’ядо військової служби з виключенням з військового обліку (частина перша статті 26 Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу").

Відповідно до статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі:

• документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою;
• рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Згідно з Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 (далі - Правила), підставою для державної реєстрації смерті, зокрема є:

1. лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о);
2. фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о);
3. лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форма № 106-2/о);
4. рішення суду про оголошення особи померлою;
5. рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час;
6. повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів;
7. повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть (пункт 1 глави 5 розділу III Правил).

Ці документи додаються до другого примірника актового запису про смерть.