Статтею 236 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначені підстави визнання усиновлення недійсним.

Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду:

• якщо воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною.
• якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення).

Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду:

• якщо воно було проведене на підставі підроблених документів.
• у разі відсутності згоди на усиновлення осіб, зазначених у статтях 220-222 СКУ.
• якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, за умови якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснення.

У разі визнання усиновлення недійсним:

• припиняються права та обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини.
• відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.
• дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм.
• дитина, яка досягла чотирнадцяти років, місце її подальшого проживання визначається за її згодою.

На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до частини першої та третьої статті 170 Сімейного кодексу України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у таких випадках:

- мати, батько ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;

- мати, батько жорстоко поводяться з дитиною;

- мати, батько є хронічними алкоголіками або наркоманами;

- мати, батько вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

- в інших випадках, якщо залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

Якщо паспорт було викрадено:

1. необхідно звернутись із заявою до поліції
2. взяти витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
3. звернутись до відділення Міграційної служби за місцем реєстрації (у разі, якщо втрачено ID-картку, за оформленням нової можна звернутися до будь-якого підрозділу служби),центру надання адміністративних послуг (ЦНАП); центру обслуговування громадян «Паспортний сервіс». Якщо втрата паспорта відбулася за кодоном потрібно звернутися до найближчої закордонної дипломатичної установи.

Заява про внесення змін до актового запису цивільного стану подається:

• особою, щодо якої складено актовий запис;
• одним із батьків неповнолітнього (малолітнього);
• піклувальником неповнолітнього та опікуном малолітнього;
• опікуном недієздатної особи;
• спадкоємцем померлого;
• представником органу опіки та піклування під час здійснення повноважень з опіки та піклування стосовно особи, яка має право на подання такої заяви (частина друга статті 22 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану").

Заява про внесення змін до актового запису цивільного стану подається до районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних, міжрайонних відділів державної реєстрації актів цивільного стану міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – відділ державної реєстрації актів цивільного стану) за місцем проживання заявника, а у випадках зміни прізвища особи – за місцем зберігання першого примірника актового запису про шлюб (крім випадків, коли актовий запис про шлюб складено дипломатичним представництвом або консульською установою України) (пункт 2.1 розділу II Правил).

Основні поняття передбачені Законом України "Про запобігання корупції":

Корупція - використання особою наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.

Неправомірна вигода - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав.

Подарунок - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які надають/одержують безоплатно або за ціною, нижчою мінімальної ринково.

Корупційне правопорушення - діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною, за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.

Правопорушення, пов’язане з корупцією - діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, , за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.

Конституція України проголошує недоторканність житла (ст.30). Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Гарантії щодо захисту трудових прав осіб з інвалідністю

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, гарантії для таких осіб щодо можливості участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями та інтересами визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Крім того, 24 вересня 2008 року Україною було підписано Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї. 16 грудня 2009 року Верховна Рада України ратифікувала ці акти.

Згідно зі ст. 27 цієї Конвенції, держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю.

Спільна сумісна власність – це власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності (ч. 1 ст. 368 ЦК України). Цією ознакою вона відрізняється від спільної часткової власності, де частки кожного із співвласників визначені.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), окрім майна, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ст. 1226 Цивільного кодексу України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. При цьому, співвласник має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Відповідно до Цивільного кодексу України особа має право розподілити спадкове майно та призначити спадкоємців за допомогою заповіту. Водночас незалежно від змісту заповіту закон гарантує визначену частку спадщини, яка називається обов’язковою часткою, певній категорії осіб.

Коло спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, визначається на день відкриття спадщини.

Правило про обов'язкову частку у спадщині є встановленою законом поправкою до заповідального розпорядження. Утім, застосування цього правила не означає, що буде застосований порядок спадкування за законом. Залишається чинним заповіт у тій частині, в якій він не потребує поправок, передбачених правилами про обов'язкову частку.

Право на обов’язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов’язкову частку. Але, якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов’язкову частку, то вони вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про права дитини, дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягне повноліття раніше (наприклад, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття – з моменту реєстрації шлюбу; повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини; після набрання законної сили рішенням суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності).

Статтею 6 Сімейного кодексу України, встановлено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (стаття 31 Цивільного Кодексу України), неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 32 Цивільного Кодексу України).